4.4.17

№11 «Світ його вухами»

Звідусюди долинали дзвінкі звуки пташиних пісень. Це, здається, синиця. А це пугач пугукнув. О, соловейко затьохкав щедро та лунко, аж усі інші птахи притихли. Лице освіжив подих прохолодного вітерця, несміливого: паркового. Розгулятися йому ніде. Знову солов’їні трелі… А це щедрик озвався.
Заслухався. Завадила розмова, що саме наближалася:
– Вночі до малого вставав чоловік. Я могла трохи відпочити. 
– Тобі добре. А мій ніколи вночі до малої не вставав.
Здається, так розмовляють тридцятирічні молодиці. Їхня тема розчулила і без того роз’ятрене серце. Не стало дружини… Не дійшло і до дітей…
Роздуми переривалися звуками автівок і розмовами перехожих. Справа йшов дідусь, а може, бабуся: стукала паличка і повільно шурхотіло взуття… Ні, здається, таки дідусь: так понесло від нього димом сигарет, аж стало млосно.
Далі з’явився веселий гуртик студенток. Ось вони, здається, троє. Вже біля нього. Так і є, бо скоро фрази поступово почали тихішати. Врешті їх не стало чути. Позаду прогуділа машина, схожа на КамАЗ. За ним якась легкова. Ще за хвилину – автобус, гул його нагадував «Ікарус».
Раптом біля самого візка голосно прокричав Пилип, той, що «Філіпп»: «Єдзінствєнная мая!..». Пролопотіли кроки, пісня обірвалась і обізвалась «єдзінствєнная»:
– Алло?.. Володику! Я йду парком. Зараз буду! Чекай! Ну, все. Давай.
Що і кому мав давати Володик, залишилося загадкою. На якийсь час усе затихло, лише самітна горлиця туркотіла над головою. Чи то припутень?..
Світе! Який же ти галасливий, і промовистий, і...
...«Світ очима дітей». Був такий конкурс малюнків. Брав участь у ньому і він. Тоді його світом – його очима – була небесна блакить, лайнер у надхмар’ї, а під ними – безмежне море і білий пароплав, на якому він, моряк, подорожує світом…
Уже двадцять п’ять років, а це – більше половини життя! – він якщо й подорожує, то лише візком. Від маминого маленького помешкання до цього парку чи куди-небудь поблизу. Якби хто знав, як уже остогид і цей візок, і ця темрява! Так, наче прожив три життя.
Тілу – сорок п’ять. А душі – значно більше: вона ж, кажуть, безсмертна. Тобто живе багато життів, перевтілюючись. А душі страдників? Що є мірилом тривалости їхнього життя, коли й один-однісінький день прожити буває нестерпно важко? Людині, позбавленій зору, необхідна підвищена чутливість і слух. І це, здається, компенсовано йому природою...
Болючі роздуми перервав галас хлопчаків-підлітків. Вони голосно вигукували щось несуттєве, часто вставляючи чужинське, соромітницьке, котре закінчується на -ть і -дь. Не хотілося прислухáтись, однак це неможливо було не чути. Навіщо так кричати? Ви ж один поруч іншого! Мені ж не потрібні ваші нікчемні справи, ваше мовлення, засмічене московинськими матюками.
– Дивіться, афганець… А давайте щось йому підстроїмо.
– Тихо, тихо: почує…
– То й шо? Він же не баче. І не дожене...
Хлопчаки розсміялись.
За мить відчув тілом чиюсь присутність біля себе. Що може зробити хлоп’я? Та й чи треба його боятися, якщо він і його побратими ТАМ не боялися ні душманів, ані кулі, ні смерти? Чув пóрух побіля себе. Вчувалося затаєне дихання… Ледь уловиме шелепання паперу... Лише не бачив, скільки поцупив підліток із пледа, котрим були накриті ноги. На нього іноді небайдужі клали сякі-такі гроші. Не ноги – нога…
Пришвидшені кроки хлопчини, далі нестримний регіт інших:
– Тікай-тікай, доганяє!
Слова-сміття ще довго долинали до вух. Згадалося чиєсь: підліток – від слова «підлий». Ой хлопці-хлопці, радійте життю, допоки радіється, але ж не так. Ми ж не були такими… І не знайте війни. Ніякої!
…Ззаду гуділи шумні автівки, зусібіч виспівувало різноголосе птаство. Швидкими кроками переходили зліва вправо і справа вліво перехожі. Тепер уже – просто перехожі. У їхніх голосах чомусь уже не хотілося впізнавати жінок і дівчаток, чоловіків чи юнаків, що було його єдиною і вимушеною розрадою, відволіканням од сумних думок.
Співучі солов’ї, зяблики, горлиці й синички стали просто птаством. Їхні щебетливі пісні не втішали. Чому? Сам того не знає. Ложка дьогтю змусила зосередитись на суворій реальності власного життя.
Папірець-купюра, який щойно хтось поклав у жменю, чомусь нестерпно запік. Млосно заболіла під пледом нога. Ні, не та, що затерпла, а ТА, що залишилася ТАМ... 

 Любов Сердунич, смт. Стара Синява, Хмельницька обл.