Мене звати Сергій. Точніше мене кличуть Сергійко, хоча я уже дорослий. Напевно через те що люблять мене моя найкраща в світі мама, рідні та друзі. Так склалося, що я зовсім не можу ходити і ніколи не міг.Усі думають, що це страшно, коли ти не можеш ходити. А я незнаю як це жити без візка, тому живу і займаюся різними цікавими справами: співаю, граю на скрипці, плаваю.
А ще я дуже люблю мріяти. Часом мені сниться, що я можу ходити і бігати. Кажуть що мрії дають крила, я вірю що ці крила зможуть допомогти мені у житті.
Часто, щоб мрії здійснилися ними потрібно поділитися з кимось.
Одного разу, саме на передодні дня Святого Миколая знімали програму про діток з особливими потребами. Я дуже сподобався авторці і вона захотіла мені допомогти. У мене була мрія поїхати на лікування, проте вона здавалася нездійсненою.
На цей сюжет відгукнулось дуже багато людей. Допомагали рідні, близькі, а також зовсім незнайомі люди. Вони дзвонили, приходили в гості, щоб познайомитися, говорили слова підтримки, ділилися своїм досвідом.У мене з'явились нові друзі. Важливою підтримкою, для нас була молитва, яка додавала нам віри. Саме завдяки доброті і підтримці здійснилася моя мрія і я зміг поїхати на лікування. Це був для мене найкращий подарунок. Я зрозумів, що я не один і в світі є безліч людей готових допомогти.
Мені б також хотілося допомагати людям. Я не знав, як це зробити, тому вирішив поділитися своєю історією. Щоб люди, у яких є проблеми зрозуміли, що не потрібно жалітись на долю. Що візок- це не вирок. Світ навколо дуже цікавий. Потрібно просто жити, ніколи не здаватися і все вдасться. Треба вірити в добро і вірити в себе!
Ткачук Сергій, м.Тернопіль
