Вітер свистить у вухах, під колесами шипить
асфальт, попереду горизонт. Люблю подорожувати - це моє хобі, захоплення, моє
все. Нехай хтось любить свій диван,
хтось телевізор, домівку і затишок, а я люблю мандри. Цілий рік вперто протираю штани в офісі, примарою
туди-сюди сновигаю містом, економлю, відкладаю,
щоб врешті дочекатися свого часу. І ось нарешті відпустка! Тоді беру
свого наплічника, палатку, кредитку, дістаю із балкону свого вірного друга,
закидаю на плече й сходами вниз - мерщій із міста.
Хіба досі не сказав? Я ж мандрую на
велосипеді, проїхав ним сотні, навіть тисячі кілометрів. Він у мене найліпший, налагоджений, змазаний,
надійний і красивий. Можна сказати я закоханий в свою машину.
Кілька років тому мій інститутський
товариш, Антон ганяв з Німеччини вживані авто і тут їх перепродував, таки собі
бізнес на безриб’ї. Знаєте, коли держава не може забезпечити свій автопром, ми
кормимо іноземний. Але я не про те. Якось він привіз мені велика, справжнього
фірмового, німецького, сказав, що на звалищі знайшов. Закинув на дах автівки й
припер мені ту купу заліза. Знав, зараза, що я велоспортом займався ще з
дитинства. Взяв не багато, всього кілька сотень у.о. З того все й почалося. Я
вилизав те залізяччя, замінив шини, перебрав всі деталі – зліпив із нього
«лялю». Навіть ім’я йому дав – Болівар. Пам’ятаєте – Болівар не вивезе двох? А
тепер як він шипить по асфальту, ви б чули – мелодія! Ти крутиш собі педалі, навколо
неймовірні пейзажі, а попереду довга стрічка дороги. А дорожні пригоди, де ви
таке знайдете, на дивані, чи в авто? Була б моя воля, усіх автолюбителів
посадив би на велосипеди, уявіть – наскільки чистішою стала б екологія і нація,
яка б була здорова нація!
Колись обов’язково напишу про то книгу,
а зараз фільмую свої мандрівки на цифрову камеру, прилаштовану до шолома й
закидаю у Ютуб. Маю вже своїх фанів в мережі, от коли наберу мільйон
переглядів, тоді й кину горбатіти на когось.
Мандрую в основному Україною, колись
їздив і за кордон. Наших доріг не люблю, вірніше не доріг, а їх «небожителів»:
фури висять у тебе над головою, готові вчавити в асфальт, а круті авто
намагаються випхати на узбіччя, обчадити, обсипати гравієм, чи хоч би хлюпнути
із калюжі. За кордоном все по іншому, там поважають кожного жителя траси не
залежно від його маси, габаритів і крутості, але ж є й таке собі фе, як
таможня. Ну не можуть вони повірити, що ти так просто витратив тридцять п’ять
євриків на візу, аби лише покататися їхніми доріжками, подивитися на замки й
полюбуватися краєвидами. Перевіряють все, просвічують, розпаковують,
вивертають, один навіть руль відкрутив і зазирнув усередину.
- В дупу, ще мені загляни! – якось не
втерпів й тим поплатився. Поляки тримали мене більш двох годин і замалим ледь
не заглянули туди, куди я необачно попросив. Краків і чемні дороги із
велодоріжками трохи скрасили той негатив, але я вирішив, що й в Україні є що
побачити. Для наших доріг я виробив свою стратегію: їхати на світанку, коли
траса ще не сильно запхана різними автомобілями, а потім звертати на манівці.
Саме на тих манівцях і бачиш, що наша країна – це країна парадоксів. Що
найбільше вражає – ти ніби сідаєш в машину часу і мандруєш назад в минуле.
Зараз розтлумачу: От їдеш київською трасою: чотири полоси, двосторонній рух,
обабіч ліхтарі, які горять всеньку ніч, через кожні п’ять-десять кілометрів
заправка, кафе, бістро, готелі – Європа. Та варто лише з’їхати в бік й проїхати
якихось три-п’ять кілометрів, як потрапляєш в часи давно минулі, періоду
пізнього сссру. Ні тобі іномарок, ні гарних будинків, навіть магазини і ті
«Сільмаги», вивіски навіть не змінили на перекошених будівлях, де крім хліба ще
продається горілка і цигарки. Навіть велосипеди тут древні, радянські,
перекошені, перелагоджені, попідв’язувані дротом і зліплені електрозваркою.
Люди переважно похилого віку в таких же старих, десь із вісімдесятих, пересипаних нафталіном сюртуках. Їдеш через
такі села і згадуєш документальні фільми. А вони дивляться на тебе, як на
прибульця із Марсу.
Я
зазвичай планую свій маршрут до дрібничок, але завше трапляються якісь
фостмажори, то погода, то так щось непередбачуване завадить накрутити
заплановану кількість км в день. Так і тоді, мене спихнула на узбіччя ватага
фур, які йшли одна за одною так щільно, що здавалося трасою їде вантажний
потяг. З’їхавши на під’їзду дорогу я дістав навігатора й визначився на карті.
Дорога, якою я запланував добратися до Корецького монастиря, виявилася розбитою
після дощу, тому я поїхав в об’їзд. Тут на насипній дамбі біля велетенського
ставу ґрунт ще тримався купи і я крутив педалі насолоджуючись весняним теплим
вітерцем. Далі бруківкою і якщо все складеться як я задумав, до обіду буду вже
на місці, там заночую, а далі Остріг, Дубно, Кам’янець, Луцьк. Це кільце замків
України, пов’язане із нашим відродженням
із славними українцями, князями Острозькими. Що казати, певне колись, то буде
самий популярний туристський маршрут. Навіть ті залишки замків і фортець,
збудовані нашими славними князями вражають, а якби ж то їх реставрувати,
розрекламувати – тисячі туристів тіснилися б в чергах, аби глянути на нашу
культуру.
Так
роздумуючи, з піднесеним настроєм, я викотив на пригірок і пішов на спуск.
Зразу ж в ніс вдарило димом. Минувши поворот, я побачив джерело того
задимлення. Серед рідколісся горіли костри із гілля і серед тих багать
вешталося кілька сірих фігур. Вони гупали сокирами й дирчали бензопилами. Тут
лісу того і так кіт наплакав, і для чого ця вирубка. Посадити так нікому, а як
підросте – зразу господар знайдеться. Настрій мій пропав, я наліг на педалі аби
швидше минути це неподобство. Страх не люблю коли нищать природу, та чим
зарадиш. Далі знову підйом, притому дуже крутезний. Я вирішив трохи пройтися.
Моєму Болівару теж тре відпочити. І тут я побачив, як до насипу, від вирубки.
через поле біжить молодик. Легка чорна куртка, старі подерті кеди на ногах. Хоч
вже й весна, але ще по ярах лежав сніг, і ті кілька плюсових градусів у повітрі
не надто гріли, тому така одіжка бігуна мене насторожила.
- Ей, брат! Підкинь до села! Хлопці
послали за півлітрою. Труби горять!
- Ні, друже, то спортивний велосипед і
місця для пасажира тут не передбачено. Чекай іншого транспорту.
- Та я можу й на рамі!
- Ні! Болівар не вивезе двох!
- Що, я не зрозумів?
- Та нічого. Книжки треба читати! –
гаркнув, осідлавши Болівара. Я переключив передачу й наліг на педалі. Далі
спілкуватися із місцевим алкашем мені не надто хотілося. Та й чого доброго він
ще гукне дружків. Підйом я здолав на диво швидко. Але коли минув лісопосадку,
то остовпів. Просто перед моїми очима розляглося незміряне поле озимини. А по
ньому… - я не йняв віри! На полі паслися тисячі диких перелітних гусей. Їхні
червоні лапки й яскраві дзьоби на зеленому килимі мерехтіли яскравими
метеликами. Одні із них просто сиділи відпочиваючи від далекої дороги, інші
скубли соковиту озимину, інші чистили дзьобами пір’ячко. На мене майже не
реагували, лише деякі, ті що найближче, знялися на крило, аби відлетіти від
гріха подалі. Я зупинився, такого не побачиш і на каналі «Діскавері». Дістав
мобільного, увімкнув камеру й почав «стрімити». Я викладав у мережу свої
враження, радів як дитина, реготів, співав, підповзав до найближчого гусака,
ніби намагаючись взяти в нього інтерв’ю. До цього, і так чималого гурту гусей,
підлітали ще табунці. От за що я люблю мандрувати велосипедом, за такі
неймовірні, незабутні враження. Мерехтіння гусей, зелень яка вбирає очі, я
забувся про все на світі, про свій маршрут, про те що в животі смоктало, та й
про свого велосипеда, якого кинув на узбіччі, теж забув. Я присів і зачаровано
дивився на гусей, які тільки-но перелетіли море й не могли натішитися пахощами
рідної землі. Саме пахощами, бо вони майже не скубли, а ніби принюхувалися до
зелені й обережно переступали м’які стебла. Я одночасно знімав відео камерою на
шоломі й робив селфі на телефон. Хто ж повірить на слово, та й чи доведеться ще
таке побачити. І тут я згадав про свого Болівара, згадав тоді, коли почув дурнуваті
вигуки на дорозі. Повернувся й обомлів: на моєму велосипеді гордовито сидів
той, в подертих кедах й швидко розкручував педалі. Мало того, він ще викрикував
мені якісь непристойності. Я збісився, гуси вже мене не цікавили, зірвався на
ноги й побіг. Але що бігун вартий в порівнянні із велосипедом, та й ще із таким
як мій Болівар. Одне я надіявся, що той алік не справиться із переключенням
передач і не витягне на підйомі. Але попереду дорога йшла тільки на спуск. Я біг з усіх ніг і сльози розпачу тиснули в
горлі. Як так, який злий дух зіграв зі мною такий жарт. Тільки-но я був на
сьомому небі від побаченого, а зараз…Що я тепер без велосипеду, там мої
припаси, моя палатка. Весь відпуск тепер коту під хвіст, та й як ще добратися
додому. Чорти б взяли того алкаша, треба було дати йому четвертак на пляшку. А
тепер… Я спіткнувся й упав. Став гатити від безсилої люті руками по мокрій
озимині. Озирнувся, гуси вже помалу зніматися на крило, перепочинок закінчився,
у них ще довга дорога до свого дому. Картина захоплююча, я навіть на мить знов
забувся про свої прикрощі. Тисячі крил залопотіли й птахи стали почергово
здійматися в небо. Вони скоро будуть вдома, а я? Навіть кредитка залишилася в
сумці на велосипеді. Що робити? Я зірвав шолома й направив камеру собі в лице:
- Бачите йолопа, що вперше в житті побачив
стільки перелітних птахів? Вини чарівні, пролетівши стільки світу, перелетівши
море вони не втратили голову, а я, вгледівши їх – втратив! Погляньте,
погляньте! – я повів камерою, за табунцем, що ставав на крило. – Це неймовірна вистава, варта
найвишуканіших глядачів. А це, - я знову
повернув камеру на себе, – неймовірний засранець, що не замкнув велика! Оце
лежу тут серед поля, на цьому зеленому полі жита, чи може пшениці, яка в дідька
тепер різниця, я ж не агроном, без грошей, без велика, без палатки і без
припасів, а якийсь гівнюк крутить мого Болівара до омріяної півлітри. Тобто,
друзі, повна с-ка! Все, кінець зв’язку!
Я
вимкнув камеру. Тепер у мене точно буде купа переглядів. Ну може не мільйон,
але кілька тисяч гарантовано! Це мене трохи втішило. Що ж лежати? Лежачи тільки
лежня вилежиш. Встав, знайшов біля дороги якогось кийка й рушив навздогін
злодюзі. Йшов довго, в надії, що хтось мене підбере. Але яка тут, в біса,
попутка? Моя полоса везіння закінчилася, разом із табунами гусей, що знялися в
небо. Треба йти! Вгледів над дорогою високий горб і видерся на нього. Звідси
можна було розгледіти баню церкви, що кидала далекого сонячного зайчика, а з
іншої сторони, за кілометрів п’ять, виднілося село. Куди йти, дорога, що
пірнала в низ роздвоювалася. Трохи повагавшись пішов на відблиски. Йшов
навпростець, минаючи надто глибокі яри, порослі чагарниками. І врешті знову
побачив дорогу, що зробивши чималий гак, видиралася із глибокого яру. Я рушив
туди. І, о, удача! На протилежній стороні спуску, вгледів велосипедиста.
Приклавши руку до чола, став придивлятися. Сумніву не було – то злодій на моєму
Боліварові.
- Стій, сволота! - Я полетів як коршун з гори, швидкості мені
додавала злість і жага помсти.
Молодик почувши мої загрозливі вигуки, наліг
на педалі й зник в глибині яру. Я побіг з усіх ніг. Коли, перескочивши глухі
чагарі, знову вибіг на дорогу, побачив, що втікач лежить на узбіччі, глибоко
вгрузши головою в багно. Велосипед лежав біля нього збоку. Почувши мене пац
заворушився, та встати не зміг, тільки зойкнув і зомлів. Лице його було
розквашене, із носа юшило, а штанина міцно засіла в ланцюгу. Молодець Болівар,
зумів захопити злодюгу! Але й велосипед теж добряче постраждав, переднє колесо
вісімкою, болотник зігнутий, руль вивернуто, сумки й спорядження зірване із
защіпок й валяється поодаль. Від того, я
ще більше розлютився й на бігу замахнувся кілком, аби вперіщити алкана. Втікач
розплющив підбите око й простогнав:
-
Не бий! Я, здається, ногу зламав.
- Так, тобі і треба! Я ж казав Болівар
не вивезе двох, - гукнув я зловтішно, проте кийка опустив. Бити непритомну
людину, це проти моїх принципів, навіть тоді, коли так дістав. Глянув на штанину – вся липка від крові. Обережно
звільнив від ланцюга. І як туди він додумався запхнути тканину, ланцюг же
захищений кожухом. Тре бути повним йолопом, або невдахою, щоб так лопухнутися.
Але коли я розрізав мокру від крові колошву, то мало сам не зомлів: із рани на
гомілці стирчала кістка.
- Трастя твою!.. – вилаявся я, - ото влип!
Навколо нікого, а цей... Ще, не дай Бог помре, кров он пре як із кабана. Що за
невезуха… Пересилюючи нудоту, швидко відшукав у сумках аптечку. Джгутом перетяг
ногу вище рани, кров спинилася. Якось прибинтував кістку, а з палки зробив
шину, зафіксувавши місце перелому. Молодик отямився, щось лепече, вибачається,
язик заплітається, чи то від випитого перед тим, чи від втрати крові. Вколов
анальгін, все що було в аптечці. Добре, що взяв, а то минулий раз мандрував без
неї. Хотів набрати швидку, та айфон розрядився, коли я фотографував гусей. Що ж робити, покинути його тут, а самому йти
по допомогу? Задубне, а тоді совість догризатиме все життя. Беру свого
Болівара, якось рихтую переднє колесо, трохи на коліні, трохи ключем. Підтягую,
прилаштовую сумки. Десь із підкірки випливає думка: А воно тобі тре, ти його врятуєш, а в
наступний раз він ножиком штрикне. Кинь і їдь собі, ніхто за таким і не
заплаче!
Стріпую
головою, і разом із краплями поту струшую й підступну думку, ніби вона прилипла
до кінчиків мого волосся. Підпираю Болівара до дерева. Тоді волочу до
велосипеда попід руки й кладу цього недоумка спиною на руль. Ноги прив’язую
роздертою штаниною до багажника. Вийшло
ніби мішок картоплі, не надійно, але транспортувати можна. Поплював на руки і в
дорогу. Головне витягти це г…но на гору. Мій колишній злодійко марить, щось
ніби:
- Покинь, я ж в тебе велика вкрав.
- Казав же, Болівар не вивезе двох, тому
мені доведеться йти, а ти вже їдь мовчки!
Десь
аж під вечір, весь мокрий від поту, дотяг я таки того алкаша до села. Постукав
в першу хату.
- Викличіть швидку! – кажу.
- Без фельшера не приїде! Тре щоб
фельшерка викликала.
- Тьху тобі! А де ж та ваша фельшерка?
- Не знаємо? Робочий день у неї до
сімнадцятої. То може в дома, а мо в «Ромашці», - кажуть так єхидненько. Поклав
я свого пацієнта на ослін перед хатою, а сам на велосипед, шукати місцеву
медицину катастроф. Дома звичайно ж не застав, тоді поїхав до «Ромашки».
Знайшов - місцеві показали той заклад. Серед села, між старенькими хатками стоїть
будівельний вагончик, пофарбований в голубий колір, а під вузеньким віконцем,
намальована олійними фарбами велика ромашка. Певне від тієї прикраси і назва.
Біля того закладу плетена огорожа, а над нею паросоля з логотипом «Оболоні»,
грубо витесаний стіл і кілька стільців із колод. І на тих колодах сидять
червонощокі жіночки із келихами в руках. На столі крім пива ще й почата пляшка
Поліської і різана ковбаса на газеті. От і весь інтер’єр закладу.
- Добрий день жіночки!
- Добрий, коли не брешете! – реготнула
наймолодша із компанії.
- А не скажете, фельшера тут немає?
- Вам тре примочки, чи грілку на все тіло.
Ги-ги-ги! – вся компанія підтримала, дотепний на їх думку, жарт.
- То є тут медик? – я став нервувати.
- А що, в мене робочий день закінчився. Чи
вже не можу випити пива? – повернулася до мене дебела тітка.
- Я потерпілого привіз. У нього відкритий
перелом.
- То й що. Везіть його в район, у нас
транпорту немає. І взагалі, у моєї подруги сьогодні іменини.
- На велику? Ви із мене глузуєте. Там
людина помирає, крові відро втратила. А ви… - я готовий був перекинути всю ту
випивку на п’яну компанію.
- А я що… - мовила байдуже. – Зараз
огляну. Везіть його до медпункту!
- Ні ви підете зі мною, візьмете свій
інструмент і оглянете хворого, а потім викличете швидку! В іншому разі, бачите
камеру? – я поплескав себе по шолому. – Взавтра все буде в новинах на плюсах.
- На чому? – перепитала подружка
фельшерки, на яку моя промова певне справила враження.
- На 1+1! – гаркнув я.
- Голько, чуєш? Тебе в новинах покажуть!
Ги-ги! – це вже продавщиця із дверей «Ромашки».
- Так, і після того вам прийдеться
розповісти начальству, як ви відноситесь до хворих.
- Та йду вже, йду! – фельшерка Голька
перехилила чарку й, важко піднявшись з-за столу пошкандибала за мною. Чесно кажучи я вже й жалів про таку медичну
допомогу. Що може зробити ця, добряче вмазана молодиця хворому? Але мої
побоювання виявилися марними. Жінка побачивши потерпілого ніби зразу
протверезіла. Поміряла тиск. Дякувати Богу загрози життю молодика не було.
Запитала чи давав обезболююче і коли. Послабила шину, наклала професійну
пов’язку. Робила це вправно із знанням справи. Стала мені виправдовуватися, що
вона тут на три селі і сил вже ніяких немає. Та й іменини сьогодні… мовляв, не
думайте, що вона кожен день…Я кивав головою, хіба можу осуджувати, тут сам би
вовком завив. Скоро й швидку викликали. На диво вона приїхала швидко, за
якихось сорок хвилин.
- Хто поїде із хворим? – запитав лисуватий
лікар.
- Не знаю, він сирота, - це вже Голька, -
може ви, поїдете? Ви ж його привезли, певне Сіроманець ваш друг чи знайомий?
- Смієтесь? Цей ваш Сіроманець у мене
велосипеда вкрав. І на ньому мало собі шию не скрутив, такий він мені
знайомець.
- Тут потрібна складна операція, а без
грошей ніхто робити не буде. Першу допомогу ми надамо, гіпс наліпимо в
медпункті, а далі … Голька поколе пініцилін, аби не було гангрени. Самі
розумієте, у нас немає фінансування на витратні матеріали. А тут, щоб хлопець
знову ходив, треба пластину ставити, а вона дорогезна. То краще відвеземо його
додому, а там хай родичі піклуються.
- Немає в нього родичів, - промовила
фельшерка. – Круглий сирота. Заробляє, рубаючи дрова для сусідів, а потім все
пропиває з дружками.
- То хай дружки і доглядають, чи сусіди -
промовив я. – А мені вже пора!
Злодій
мій на хвилину очуняв, звів на мене погляд і запитав:
- А чому Болівар не міг вивезти двох?
Це
мене спинило, я глянув на нього. Розумні очі. Шкода стало хлопця, без ноги він
пропаде, хоч і з ногами він не надто піклувався по здоров’я.
- Книжки треба читати, юначе! - промовив
я. – Лікарю, заводьте вашу колимагу! Я поїду. Лише треба взяти мого велосипеда.
Водій
пішов до кабіни свого старенького мікроавтобуса-уазика, що, напевне, був родом ще із розвиненого палеоліту. Пересунув
запасні колеса, згорнув ноші і місце для мого Болівара знайшлося. Завезли
хворого до районної лікарні, коли вже вечоріло. Тут, у кімнаті чергового я й
переночував. А на ранок зняв п’ять тисяч із банкомату Привату й заніс хірургу
на пластину. Заходити до хворого прощатися не захотів, надто вже багато
прикрощів він мені приніс за вчорашній день. Відпустка зіпсована, велосипед
потребує капітального ремонту, гроші всі потрачено. Але, як на диво, на душі в
мене було легко. Хірург пообіцяв, що за два тижні поставить хлопця на
ноги. Я пішов на автостанцію дав водію
на лапу, аби взяв до багажника мого Болівара і перекладними поїхав до Києва.
Далі дні закрутилися в звичайному ритмі.
Правда, той репортаж із перелітними птахами і вкраденим велосипедом набрав у
Неті стільки переглядів, що я отримав від Гугла аж 210 доларів. А ви кажете
добро не має ціни. Тепер я мав свій блог на Ютубі й гарний приробіток. Але на
цьому ця історія не закінчилася.
Другий Майдан, я вперся туди коли
запалали шини. Політика до того мене мало зачіпала, але коли побили студентів –
це вже було надто… Осідлав Болівара,
одів шолом із камерою і днями стімив, аби світ дізнався правду про нас. Київ
забитий військами, беркутом, протестувальниками, тітушками. Я зловив кайф
репортера і в тій веремії почувався як риба в воді. Проте якось надто близько підібрався до
барикади, а в цей час «беркут» пішов на штурм. Полетіли світлошумові гранати.
Одна із них впала навпроти мене. Страшний спалах і я контужений відлетів від велосипеда. Опритомнів від
сильного болю, лежу на боку, а наді мною двоє в темних шоломах, копають ногами,
намагаючись влучити під дих тяжкими чобітьми. Ніби то не люди, а роботи з
Марса. Раптом з-за барикади вилітає зграйка підлітків з повязками на обличчях і
починають кидати камінням. Беркутівці, закрившись щитами відходять. Мої кати
теж кидають свою здобич і тікаю в укриття. З барикади їм навздогін летять
коктелі молотова. Я підвівся, мій Болівар повністю розбитий. Граната влучила,
певне, у нього, бо вигляд у ровера невтішний - це вже купа брухту: раму
вивернуло, тросики, ланцюг вирвано, сумки позривано. Це й врятувало мене від
серйознішого поранення. Я похитуючись пішов, щоб забрати свого Болівара. Але куля, вже не гумова, шарпонула мене за
плече. Я повернувся півобертом й камера на шоломі стала знімати звідки
стріляли. Здається я побачив того стрільця, він стояв на горбку за деревом й
зосереджено цілився, ніби в тиру по картонній мішені. Навколо все кипіло,
ревло, горіло, сичало, бахкало, - справжнє дно Дантового пекла. Наступна куля
вдарила по шоломі, від такого накаута я впав навзнак.
- Зніми із нього шолома! Вони б’ють по
щоломах! – почув ніби із далекого сну. Відкрив очі, наді мною схилився
простоволосий хлопець, лице закіптюжене, лише очі, очі, що горять на чорному
від сажі лиці. Він розстібнув застіжки і зняв мого яскравого шолома.
- Там камера, - ледь вимовив пересохлими
губами.
- Мовчи хлопче, яка камера, бачиш він тебе
добиває. А твій шолом світиться я сигнальна ракета, для тих падлюк. Господи, та
в тебе плече прострілене! – він відкинув шолом, підхопив мене під руки й
потягнув у якийсь провулок. Навколо все гриміло, знову полетіли світлошумові.
Та якби-то, умільці із тієї сторони приматували до них скотчем цвяхи і тоді під
ноги протестувальникам летіли вбивчі снаряди. Знову ляснуло десь поряд, аж із
будинку посипалася штукатурка. Хтось поряд закричав.
- Люди, тут дівчину поранено! Сіромахо!
- Чекай мене тут! – вигукнув мій рятівник,
обпер об стіну, а сам побіг назад, у те пекло. Я спробував підвестися, але різкий
біль зупинив мене, в голові запаморочилося. Шок минув і тепер я відчував лиш
пекучий біль у плечі.
Інший вихід із провулка був загороджений.
Мимоволі провернув голову туди, бо почув звідти вигуки. За кованою загорожею
йшов гурт молодиків, чоловік п’ять. Вони чвалали один за одним, в спортивних
костюмах, з каптурами на головах, дуже схожі між собою, навіть однакового
зросту, як табун качок, чи гусей. Стоп! Пригода із гусьми!.. Як кликали того
хлопця? Сіромаха? Не може бути? А тим часом ті, що по той бік загорожі мене
вгледіли. Двоє стали дертися через перешкоду. В руках у кожного якісь тонкі
загострені предмети – арматура. Я бачив й раніше таких в «адідасах» - тітушки.
Хлопці із барикади їх ловили й приводили, аби я зняв на камеру.
Спробував повзти, але тільки зомлів. Відкрив
очі за мить. Ті двоє з арматурою, лежать попід стіною мордами в асфальт, а мене
хтось волоче за комір. Глянув, ніби мій рятівник. Другою рукою він тримав худу
дівчину, із перемотаною головою. Тим часом решта молодиків у спортивках
перескочили паркан і кинулися за нами. Хлопець швидко поволік нас в інший
провулок, тут теж загорожа. Переслідувачі вилетіли з-за рогу, я вже розрізняю
їхні оскалені обличчя..
- Кинь мене! – кричу. – Рятуй дівчину!
Він
повернувся до мене, і на його темному від сажі лиці засвітилася білозуба
посмішка.
- Мій Болівар вивезе й двох!
Наш рятівник видерся мавпою на загорожу,
підхопив мене й дівчину за поперек й одним ривком перекинув через перешкоду.
Ніхто навіть не зачепився за гострі шпилі на верху загорожі. Переслідувачі
підлетіли й стали гатити арматурою по металу. Аж вуха заклало. Та тим
переслідування не закінчилося. Молодики бачили перед собою поранених і запах
крові їх підганяв. Сіромаха теж знесилився, а попереду стіна. Глуха і висока.
Тут певне й закінчився б моя оповідь. Та хлопець й не думав здаватися. Він
підтяг нас до балкону першого поверху. Закинув туди спочатку дівчину, а потім
звалив й мене. І коли тітушки вже здається вже хапали нас за ноги, він висадив
плечем скло й затяг нас до квартири. Слава Богу, там нікого не було. Сіромаха
забарикадував вибиті двері меблями, а сам повів нас до протилежного вікна,
відчинив і по-одному спустив на інший бік будинку. Тут вже були свої, мене
підхопили волонтери й понесли до швидкої. Я затримав Сіромаху.
- Скажи як тебе звати! Я б хотів тобі
віддячити.
- Та я простий сіромаха. А ти вже мені
давно віддячив, тепер ми квити, бо завдяки тобі я знайшов своє покликання -
рятувати таких роззяв, як ти! – він посміхнувся й зник між мітингувальниками.
Сумніву
не було, то був він, злодій із гусиного поля. Тепер мене чомусь розвезло,
навіть не стидався, а плакав, ревів як дитя. Я впав медсестрі на груди і
рюмсав.
- Заспокойтесь, все позаду! Зараз вам
перев’яжуть рану й відвезуть за місто, в лікарню, - заспокоювала мене
молоденька дівчина.
Але
хіба знало це зелене дівчисько, від чого ті чоловічі сльози? Бо плакав не від
болю чи страху пережитого, а, певне, від того, що світ змінився і змінився у
моїй свідомості саме сьогодні. Ті, як на мене, безперечні, монолітні істини, за
які ховається більшість, сьогодні зрушилися. Людина людині - вовк, Болівар не
вивезе двох, - ця оболонка, вшита в голову з дитинства тріснула. Здавалося б
безнадійний алкаш і злодій сьогодні доказав мені, що люди не зіпсовані
безповоротно. Від того я й плакав, чи Бог зна від чого, текли ті довбані
сльози. Просто сьогодні повірив у людство, принаймі в його світлу половину й це
була найменша моя розплата - сльозами.
-«
Люди, я вас люблю!» – хотілося вигукнути. Тепер є для чого жити! Болівар мав
вивезти і Болівар таки вивіз двох!
Потім почалося та трагедія із
розстрілами. Я з тривого переглядав фото всіх загиблих, рвав душу із всіма під
«пливе кача…» світла їм пам'ять, але ні… його серед загиблих не було. Значить
ще здибаємося.
Коли закінчилося те пекло, я знову пішов
на барикади й знайшов таки свого понівеченого Болівара. Зараз його відновлюю.
Знайомі кажуть, купив би нового, це вийшло б набагато дешевше. Але я друзів не
зраджую. Укріплюю раму, прилаштовую сідло до багажника, тепер і мій Болівар
вивезе й двох.
Василь Тибель, м.Рівне
Василь Тибель, м.Рівне
