З-під слабеньких воріт - цівочка пиляки:
то баба Тонька двір підмітає. Трохи розпрямить свою зігнуту спину, озирнеться
на вулицю та й махне віником щосили: а нехай бачать, що баба в порядку!
Хазяйнує. У неї і в хаті – краса, все в рушниках та в портретах. І коти в хаті
живуть, а коти – мишам загроза, а мишам туди зась: у бабиній спальні
зберігається скарб…
Ой, наробив той скарб галасу! Односельці
з бабою лаялися, бо вона всіх тягла на нього подивитися… Отак, стане біля
бабиного двору яка дитина (шнурок розв’язався чи там, камінець у черевик
залетів), а вона йому: «Онучку, а йди, я тобі щось покажу!». У селі діти менш
налякані, як у місті, тут усі всіх знають. От дитина й зайде до баби, коли та
запрошує… А баба веде у спальню, а там… Дитина вилітає з хати, наче корок з
новорічного шампанського!
- Ма, ма, там… гроб! – репетує малий або мала. І
тоді мама йде на «розборки».
- Ви, бабо, зовсім?! Двадцять років
той гроб держите, а все не намилуєтеся?! А ну, цитьте, щоб вас і чути не було!
Не займайте людей…
- А я тобі коли його показувала? –
уточнює баба.
- Та років зо п’ять тому, а шо? –
огризається, нічого не підозрюючи, селянка.
- Шо, шо… ходім у спальню, ти
поглянь, яка краса! – і баба знов і знов розпочинає власне шоу – веде глядача
на видовище…
У неї на ліжку ось уже двадцять
років, як стоїть… труна. Баба сама її замовила, сама накупила червоної матерії
та білого мережива. Оббила вправно, ще й прикрасила оборочками любовно… Та на
цьому гурток «умілі ручки» не закінчувався. Минали місяці, навіть роки… Баба
прислухАлася до себе: ніяких попереджень не надходило, а гроб упевнено зайняв
ліжко в спальні, витуривши господиню в світлицю - спати на жорсткому дивані.
Баба з цим погоджувалася, на горище добро не зносила. Бо там миші зіпсують таку
красу! А що то «краса» – стара ні на мить і не сумнівалася, адже щороку, ба –
навіть щомісяця, Тонька ліпила на той витвір… нову квіточку, а то й три чи
десять. Квіти робила сама, інколи привозила куплені в обласному центрі. Поміж
квіток красувалося й зелене листячко – знов же ж таки, бабин «хенд мейд»… За
двадцять років труна нагадувала веселий кошик, повний квітів! Баба вже
подумувала про матерчатих пташок і звіряток, якими можна було б «освіжити
інтер’єр». Навіть деяких персонажів уже вив’язала гачком, та ще не придумала, з
якого боку причепити… «Тепер уже точно - нікому страшно не буде, навіть найменшому першокласнику! – Тішилася мріями
майстриня. – От умре баба Тонька, а діти з радістю на похорон прибіжать – подивитися,
або й погратися біля баби…»
Два роки тому стара Тонька свій
скарб мало була не втратила. Ні, не миші його погризли, і не міль клята на те
позарилася… Пащека війни ледь не проковтнула бабину втіху… А було це так.
Денно і нощно баба дивилась новини.
На всіх каналах. Прикипала до екрану. Все хотіла зрозуміти, що сталося? Чому
віддали чужій країні свій Крим? Чому в Харківській ОДА злочинців зуміли вкласти
мордами вниз (аж сімдесятьох здорованів!), а в Донецьку чи Луганську – ні? Чому
війну офіційно не назвали війною?.. Багато-багато накопичилось отих «чому», але
баба розуміла – поки чекатиме примарних відповідей, то й непроханих гостей до
села діждеться… Треба діяти – в міру власних сил і можливостей. І баба почала
діяти…
Починався листопад 2014 року, і був він
теплий. Це він зараз такий сонячний, микитила собі стара, а як скоро
захурделить – то й підуть кашлі-простуди
у вояків! Їм народні засоби потрібні, щоб під рукою були, як і зброя…
А за хатою – калини ряса! Вродило,
немов природа знала: дуже людям цього року необхідно… Грона калинові - пишно та
високо, старій самотужки й не добратися. Пішла на волонтерський пункт, що його
місцева молодь придумала. Там завжди хтось чергує… Вислухали, подякували, дали
в поміч трьох дівчат. Баба – за командира. І бачить вона: помічниці такі
справні, що й кущ калини поруйнують, поки обірвуть. Важкенькі дівчата. А баба –
мов пташечка, легенька, тільки зігнута… Каже: ви, дівчатка, тільки драбину
підтримуйте й кульок підставляйте… І задумала: якщо найвищу, найпишнішу китицю
дістане – все буде добре, Україна розцвіте і всі негаразди витримає!.. Дівчата
були шоковані: баба раптом розпрямилася, стала на верхнього щабля, схожа на
маленьке пташа, що тільки-но літати навчається, і… кульок хутко наповнився
величезними ягодинами!
Баба не відкрила їм своєї таємниці –
про що тоді думала… Раділа разом з дівчатками, що вийшло аж шістнадцять баночок
перетертої з цукром калини! А цукор дали добрі люди – власники місцевої
крамниці. А пусті банки теж дали добрі люди. А перебирали, ягідка за ягідкою,
також люди не злі… Хороше було на серці!
Стала якось із дівчатками на вході в
супермаркет. Взяли тамтешню металеву бричку, написали «Допомога армії». Люди давали гроші, клали
пачки з крупами та цукром… Допомога була жвавою, та вийшли охоронники, й
передали наказ хазяїна: волонтери мають піти геть! Правда, потім, під тиском
громадськості чи ще з якого страху, багатії
позадкували, дозволили збір на їхній території…
В ті дні баба врятувала дурня від
розправи. А може, то й не дурень був зовсім, а свідомий провокатор? Хто його
знає… Але стала вона свідком того, як двоє військових розраховувалися на касі.
За ними - чоловік майже їхнього віку, проскандував: «Хлопці, слава Україні!».
Ті промовчали. «Хлопці, слава Україні, кажу!» Ті уповільнили рахунок грошей…
«Та слава ж Україні!» - й ніби відчувши небезпеку, чи таки домігшись її (випросивши її, нарешті!), покупець чкурнув
углиб торгової зали. А хлопці кинулись
за ним. «Уб’ю! – Кричав один. – Ти, падло, тут відсиджуєшся, щоб я тобі ще й
відгукувався?! Уб’ю!». Баба Тонька й тут не встояла: наздогнала того, хто
зчепив уже руки на горлі «горе-патріота», вхопила за ліктя, і давай причитати:
«Дитино, не треба, заробиш тюрми!». Поки відволікла, постраждалий вирвався і
втік. Або йому дали втекти… От така баба Тонька відчайдушна!
Якось на волонтерський пункт прийшов
сигнал «SOS»: на фронт потрібні подушки та ковдри, хай і
старенькі – аби тільки були! І баба, загнуздавши свою древню конячку –
скрипучого велосипеда – пішла попід дворами, пояснюючи ситуацію… Наклали зверху
руля, вище бабиної голови! Зробила три ходки… А куди ж воно годиться, як без
постільної білизни? І баба виклала свою пенсію на її придбання.
Потім вона, разом з іншими жінками,
плела маскувальні сіті. Купувала шкарпетки. Шила труси. Збирала у своєму дворі
варення та консервацію – воякам на фронт. Коли випав сніг – згодилися санки:
збирала теплі (ненові) светри і навіть коврові доріжки. У бліндажах все стане в
нагоді… А коли в лютому 2015-го українські вояки вийшли з-під Дебальцевого,
баба передала їм в Артемівськ кілька матраців, бо там їх дуже бракувало…
Отака баба. Пенсії йшли на
волонтерство, танули гривні з копійками, а ще ж треба було багато, багато чого…
Та ще й за газ і світло не забувай платити, і все з тієї ж мізерної пенсії…
І настав такий момент, коли –
необхідно, а от немає! Баба застигла в розпачі. Що робити? Ще й старовинна
подруга, давня однокласниця, померла. Хороша така людина, шкода… На похорон іти
треба. І баба пішла.
Вирішила провернути такий от
«бізнес-хід». Подрузі труна треба? Авжеж. То нехай зять для покійниці у
Тоньки квітчасту труну й відкупить. Бо
гроші вкрай потрібні! Бо обіцяла хлопців у шпиталі провідати! Там є один, до
якого ніхто не приїде… А ще ж чула, волонтери гроші на тепловізор збирають:
дуже помічна у бою штука!..
…Квітки зятеві не сподобаються? Баба
своїми ручечками, як пришивала, так і відпоре. Аби лиш не відмовив. Бо, може,
вже встиг із міста звичайну, не квітчасту, труну привезти…
- Дєтка, купи в мене труну, – каже
стара, а в самої аж руки трусяться. Шкода, таки шкода розлучатися з давньою
сусідкою, що зайняла цілісіньку спальню!.. А зять новопреставленої подруги –
хоч і з нетутешнього роду, та вже сорок років, як на місцевій одружений. Він
теж отой витвір бачив: був затягнений бабою до хати, і не раз…
- А не шкода, бабо Тоню?
- Чесно? Шкода, та мені гроші потрібні…
- Нащо вам, бабо, гроші? – І баба не
втрималась, гірко заплакала, захлюпала носом, утерлася вузликом, що на панахиду
принесла… Розповіла людині про свої жалі. Гроші. Треба. Хлопці у шпиталі.
Пенсії не вистачило. За газ заплатила…
І добра душа, порядний чоловік,
шанобливий зять і небайдужий односелець, Петро Петрович, підприємець, сказав
бабі, що купує, але… нехай та труна ще постоїть у баби. Ось вам, бабусю, гроші
(звісно ж, не просто так, а за труну). Окрім того, побільше здоров’я! Многая
літа!.. Як ви там, уже пташечок та звіряток припасували? Ще ні?! Ну, бабтоня,
ну, як же так можна? Ви ж обіцяли! Ми вже скоро іногородні делегації до вас
водити будемо, та ще й грошей на цьому заробимо… Ану, притьмом, після
поминального обіду – за роботу!
І щаслива баба Тоня знов залишилася
сам-на-сам - з власним знаменитим витвором…
Відтоді минуло два роки. Баба й досі – волонтерка, бо війна ж іще не
закінчилася. І у вільні хвилини вона й досі чаклує над дизайном свого
стратегічного запасу…
