Ще кілька хрестиків
– та й кінець. Нитка плутається, але Ілонка не здається. Вона завершує
вишивання і обережно згортає клаптики тканини. Головне, аби вдома не помітили,
чим вона займається увесь вільний час. Вишивати Ілонка навчилася недавно,
кілька місяців тому. Коли їздили до бабці в село, та показала, як саме можна
створити візерунок на полотні. У бабці багато вишивок: рушники, серветки,
ікони. Старенька навіть порилася серед давніх журналів і знайшла один, в якому
були картинки смішних звіряток: ведмедиків, зайчат, мікі-маусів. Одного такого
зайчика Ілонка вишила для мами.
А потім по
телевізору дедалі частіше почали говорити про війну. Війна була всюди:
волонтери на вулицях збирали гроші для армії, люди пакували продукти,
закуповували білизну та шкарпетки, говорили про якісь тепловізори. Поважні
дядьки зайняли увесь телепростір обговорюючи, що саме кожен може зробити для
країни.
У школі вчителька
малювання попросила намалювати щось для солдатів. Ілонка замислилася, руки
автоматично виводили звичну для неї картинку: синє небо вгорі, поле з яскравими
соняшниками – внизу.
Вчителька
зупинилася поряд, запитала здивовано:
– Ілонко, а чому соняшники? Мала б бути золота пшениця?
Дівчинка відповіла одразу:
– Соняшник схожий на сонце. І Україна є саме такою: з
багатьох сонечок.
Вчителька стенула
плечима, відійшла. А Ілонка домалювала лелеку з перебитим крилом. Ось воно,
хворе, торкається почорнілого соняха. А інше, здорове, тягнеться вгору, до
синього неба.
„Тримайтеся! Задля
нас усіх!”, – написала Ілонка на звороті.
А мама
розсердилася. Сказала, що про все має дбати держава, а не пересічні люди. І грошей
на армію дати не захотіла.
– Якби там, нагорі,
не крали, гроші були б на все! – сказала категорично.
Що таке „там,
нагорі” Ілонка не дуже добре розуміла. Але побачила в новинах, як здоровенні
чоловіки в камуфляжі, з автоматами на плечах, плачуть, притискаючи до грудей
дитячі малюнки.
Ілонка загадала
тоді: найкраще число – 100. Саме так, 100 – і не менше. Потай від мами знайшла
в шафі її старі джинси. Їй і так непотрібні, он яка дірка на коліні. Обережно
розрізала на смужки. Довго вишивала жовтою ниткою на одному клаптику слова:
„Нехай береже тебе Бог!”. Потім прикріпила застібку. Вийшов браслетик.
Ілонка підійшла на
вулиці до якогось чоловіка, попросила приміряти. Оберіг підійшов.
– Гарний! – оцінив дядько. – сама зробила?
– Сама, – кивнула Ілонка, ховаючи браслет у портфель.
– Туди? – чоловік не уточнював, але дівчинка зрозуміла.
– Туди, – підтвердила і зітхнула.
– Я скоро теж... туди... – дядько нахилився, взяв в
долоню Ілонину косичку, поцілував русяве волоссячко. – Дякую, дитино!
То візьміть собі, – Ілонка потягнулася до портфеля.
– Ні, не зараз. А якщо буду там і отримаю такий, точно не
загину.
Дядько пішов, а
дівчинка того ж дня сіла вишивати інший оберіг. Коли було вишито 10, Ілонка
після школи зайшла в штаб до волонтерів.
– Можете передати це? – запитала несміливо.
Втомлені молоді
жінки заціпеніли. На клаптиках тканини було вишито різні побажання: „Тримайте
над нами небо!”, „Брату, якого я не знаю!”, „Хай оминають кулі!”...
– Як тебе звати, дівчинко? – спитала одна жінка. Інша
потягнулася за фотоапаратом.
– Не треба! – попросила Ілонка і пішла.
Вона ще двічі
заходила в штаб, залишала по 10 браслетиків.
– Має бути рівно 100! – шепотіла собі щовечора, як
молитву.
Що буде потім,
Ілонка не знала. Але вірила, що ці браслетики комусь допоможуть.
А ще, дуже хотіла,
аби хоч один із них потрапив до того дядька, який першим приміряв її оберіг.
Любов Загоровська, м. Івано-Франківськ
Любов Загоровська, м. Івано-Франківськ
