«Даруй добро
на цілий світ! Даруй
добро, віддай, що маєш…»
Наталія Май
«Коли з’являється
дитина, Господь запалює зорю»…
6 вересня 1990 р. на вечірньому небозводі спалахнула зоря, а в сім’ї
Олександри і Воло-димира Орляків у м.
Тернополі народився син Сашко. Від
матері він навчився любити лю-дей, природу,Україну. Від батька
взяв мужність, витривалість, гідність. А шкільні канікули доброго,чуйного учня
Тернопільської спеціалізованої школи №5 І –ІІІ ступенів кликали у се-ло Криве
Козівського району до дідуся і бабусі.Дід Михайло розповідав про героїчну
бороть-бу українських повстанців проти «червоної чуми»,водив онука у лісову
криївку.Тут Сашко поринав у недитячі роздуми,по його обличчі стікала сльоза,
маленькі рученята стискались у кулачок,а серце промовляло: «Україна буде
вільна».Голос предків звав
його сюди не раз. Мрія Олександра збулася: в армії він служив
артилеристом, так як і у свій час дідусь. Саме тоді девізом життя Олександра стали слова: « Душу-Богові,
життя -Україні, честь - собі»...
Війна ввірвалась у родину Орляків у страстний тиждень несподіваним
телефонним дзвінком з військкомату.Б’ючи поклони перед образами, зносила руки до Бога мама
Сашка: «Господи! На все твоя воля. Не дай загинути синові моєму від ворожої
кулі.Матінко Божа, бережи його!» Востаннє Олександра Орляк ділила на Великдень
за давніми традиціями свя-чене яєчко на дев’ять частин (для всіх членів
родини).Дідусь Михайло навхрест розрізав пас-ку: «Нехай буде для всіх нас
оберегом».
16 серпня 2014р.доля вручила йому
повістку,у якій повідомлялося, що Сашко призива-ється на військову службу у
зв’язку з мобілізацією.Для нього вона не була несподіванкою. Сашко готувався до
цієї події подумки ще тоді, коли перебував на Майдані в Києві під час Революції
гідності. «Хто ж коли не я?» - говорив
він. «І вдень, і вночі з Україною в серці»,- ці
слова про Олександра Орляка…
У 24 роки Сашко потрапляє у Дебальцеве, яке на той час було чи не головним
плацдар-мом фронту.За півроку Олександр жодного разу не був у
відпустці.Побратими 128-ої гірсь-ко-піхотної бригади згадують Сашка, як світлу
позитивну людину: «Був вірним, надійним другом, мужнім солдатом,справжнім патріотом.
Любив готувати, мріяв відкрити власний
ресторан і одружитися». Але…Не судилося…Він прожив, «наче спалах зорі на світанні»…
6 лютого 2015 року відбувся останній бій Сашка.Боєць 128-ої
гірсько-піхотної бригади розповів, що Олександр «…загинув під ворожим
вогнем, коли діставав гранати. Треба було прикрити товаришів, які були в
окопах,бо в них не було боєприпасів».За доставку їх відпові-дав не він… «Я
зробив все, що міг»,- шепотіли безкровні уста Сашка.Він так хотів жити! Лю- бив
усіх,та найбільше любив Україну…
Два роки немає Сашка з нами…Біль сковує душу, серце омивається слізьми… А
на вечір-ньому небозводі мерехтить велика і яскрава зіронька Сашка. Вона не меркне, а горить ще краще. Промінчиком
торкається людських душ і
шепоче: «Даруй добро багато літ! Нехай
зоря твоя палає!»
Катерина Романюк, м. Тернопіль
