У недалекому дитинстві, сідаючи
вишивати, моя бабуся ствердно повторювала, що у кожному домі живе таємниця. Про
неї рідко говорять, бо спогади порушують спокій серця. Я не розуміла тих дивних
слів, старалася самостійно знайти в шафі, чи під диваном ту таємницю, відкрити
її і просто погратися.
Проте Таємницею дому, в якому я мешкала – була
моя бабуся. Я і зараз, здається, бачу як вона сидить у своєму кріслі, вишиває і
розповідає історії свого життя. Вони, немов цвяхи, вп’ялися у мою душу,
нагадуючи мені, якою насправді була моя старша мати. Бо вона була Посмішкою,
про яку варто говорити голосно…
У дев'ятнадцять років молодій дівчині
Іванці, якій судилося стати моєю бабусею, випала нагода поїхати на декілька
днів до Польщі, відвідати подругу. Ступивши на закордону землю, юнка почула, як
щиро хто голосить: «Наша Янця приїхала». Сумнівів не було – то Олена, яка вже
міцно вчепилася у шию бабусі і верещала на всю вулицю.
Час у затишній атмосфері іде швидко. Від
приїзду минуло більше півтора тижня. Бабуся, як і завжди, сиділа біля вікна,
вишивала якогось півника на мішечку, і раптом чує стуків у шибку. Це була
Олена, яка повернулася із міста. Кинувши голку на стіл, бабуся поспішила
відчинити двері. Втім, замість усміхненого обличчя Оленки, побачила страх в
очах. Дівчина швидко увійшла в кімнату, поклала охапку бубликів з маком на
стіл, присівши на ліжко, мовила: «Янцю, у мене рак. Розумієш, що це рак. Я була
у лікаря, бо часто кров пускалася із носа, і він сказав, що можна ще боротися.
Ти, чуєш? Можна…» Запанувала мовчанка. Бабуся тихо ковтала сльози і не знала,
що відповісти.
Янця повернулася в Україну. Будучи
далеко від подруги, її часто ставало сумно, проте з усіх сил старалася не
впадати у відчай. Кожного вечора телефонувала до Оленки, щоб дізнатися про
самопочуття. На диво, Олена поводилася доволі радісно, оповідала різні смішні
історії і зовсім не згадувала про свою смертельну недугу. Однак раптом
промовила: «Знаєш, Янцю, я вже зовсім без волосся. Пам'ятаєш,яке воно було, до
самого пояса…»
Бабуся довго згадувала телефонну
розмову. Зібравши сили в кулак, вирушила до місцевої перукарні, попросила у
працівниці обрізати волосся так, щоб можна із нього зробити перуку. Сорок
сантиметрів розкішного волосся лежало на бабусиних руках. Прикро, але потрібно.
Акуратно зібрала волосся в охапку, підперезала шнурочком і віддала сусідові,
який з дня на день мав їхати до Польщі.
Через місяць бабуся отримала чорно-білу
фотографію. Чарівна молода дівчина усміхається. Це була Олена у перуці з
бабусиного волосся. Половину хвороби було подолано – подруга усміхається, а
значить хвороба обов'язково відступить.
Так бабусині сльози подарували Оленці
посмішку.
Тернопільської обл.
