Мене звуть Антон Соболєв, мені 11 років, і я з Севастополя. Це було два роки
тому перед Пасхою, коли ми з мамою ще жили у Криму. Мені тоді було 9 років.
Якось у нас у школі був урок малювання. Ми малювали пасхальні яйця. Я вирішив
розмалювати яйця на своєму малюнку у кольори прапорів України, Японії та
Німеччини. Я дуже захопився цією ідею й зосередив на малюванні
усю свою увагу. Тут раптом почув, що діти в класі голосно сміються. Та
коли я підняв очі, то зрозумів, що однокласники сміються з мене.
Вони реготали, тикали на мене пальцями,
й кричали – «Украинец, смотрите он Украинец!».
Це було дивно, я не зробив нічого поганого, ніби бути Українцем, якийсь сором.
Вчительки на той момент не було аж до
дзвоника. Сміялися навіть ті хлопці, з котрими
я товаришував у школі , але не всі, деякі діти просто дивилися на
мене. Їм також було сумно.
І так вони реготали з
мене цілий день. Я дуже засмутився, мої очи наповнювались сльозами. Я ледь їх
стримував. Після цого я зрозумів, як це недобре сміятися з інших. Я припинив
глузувати з дітей сам, або робити це разом із товаришами, і став навпаки захищати інших. На наступному уроці я показав свій малюнок
вчительці. Я трохи боявся їй його показувати але він їй сподобався і вона
поставила мені 12. Я пробачив своїх
однокласників.
Після цього випадку у школі я з моїми друзями Костею Марінко і
Валєрою Хлуднєвим почали разом робити добрі справи. Наприклад: одного разу коли
з Костєй ми йшли з спортивної секції ,
біля мого під'їзду я побачив бабусю яка йшла до магазину та вона попросила їй
допомогти. Потім я завжди їй допомагав.
Ми з друзями дуже
любимо котів, їх у Севастополі багато.
Одного дня я побачив у дворі дим. Хтось згріб пожухле листя під кущ шипшини та
підпалив. Ми вірішили погасити вогонь і заходилися носити воду. Заливаючи
багаття, я раптом побачив сіренький пухнастий комочок. Це було кошеня, таке
гарненьке, воно ховалося під кущем і ледве не згоріло. Ми з друзями зраділи,
що встигли вчасно. Це був не єдиний
котик, якого ми із хлопцями допомогли врятувати. Іншого разу ми побачили
скаліченого чорно-білого кота. Напевно його погризли собаки і він дуже страждав. Ми з Валєрою вирішили викликати
ветлікаря. Дорослі сусіди нам допомогли
це зробити. Ми дочекались лікаря, зробили котикові ліжечко. Потім ми кожного
дня приходили провідувати та годувати кота, разом з дорослими обробляли йому
рани . Увесь час сусіди допомагали його
лікувати та годувати. Дорослі люди хвалили нас
за допомогу. Котик повністю видужав. Добрі справи та піклування об’
єднало людей із декількох дворів.
Ми всі можемо робити добрі справи, якщо забажаємо.
Антон Соболєв, м. Севастополь
