Декілька років тому, одного осіннього
дня, ми з мамою прогулювалися вуличкою нашого гарного міста. Погода була
тепла. Усе навкруги було вкрито жовто-багряним килимом листків, які легкий
вітерець зривав з дерев.
Замилувавшись пейзажем, ми не помітили,
як до нас підійшов невисокий худенький хлопчик років десяти. Він був одягнений
у розтягнутий, старенький светрик, потерті латані джинси. Але незважаючи на це,
хлопчик був чистий та охайний. Він тихенько підійшов до нас і щось прошепотів
так тихо, що ми спочатку навіть не розчули. Певно, йому було соромно, бо просив
він у нас щось поїсти.
Моя мама уважно його вислухала та
повела нас у магазин. Дорогою хлопчик мовчав, сором’язливо опустивши голову.
Коли ми зайшли до магазину, мама спитала, що б він хотів їсти. Єдине, що він
попросив, купити одну булочку. Ми розговорилися. Юрко (так звали нашого нового
знайомого) розповів, що його мама
зловживає алкоголем та зовсім не піклується про нього і його молодшого брата,
що від них пішов тато, а мама дуже страждає від цього, що мама у нього дуже
добра… Моя мама купила Юркові декілька булочок, хліб, кефір та інші продукти.
Ми передали йому пакет і почули тихе, щире «Дякую». Витерши сльози, хлопчик
побіг додому годувати молодшого брата і маму.
Ми довго мовчали. А потім мама сказала:
« Треба завжди пам’ятати: те, що для нас
дрібниця, для когось - цілий світ. А тому завжди треба допомагати тим, хто
потребує нашої допомоги».
Анастасія Гавдуник, м.Чернівці
