Коли в Україні почалася війна, мій дядя
Андрій пішов добровольцем захищати український народ.
В 2015 р. він був поранений і опинився в
лікарні ім. Мечникова в м. Дніпрі. Тоді ми, разом з мамою, почали ходити
провідувати наших поранених воїнів. Ми готували їм смачну домашню їжу: варили
борщ, смажили м’ясо та котлети, навіть вареники з вишнями ліпили, варили компот.
Спочатку мені було лячно заходити в
палату (за виключенням палати мого дяді Андрія), але потім я звикла. Всі наші
воїни виявлялись добрими і веселими.
Декого з них я возила на візочку по коридору (щоб вони не сумували). Я малювала
і дарувала їм малюнки. Більше всього
мені подобалось вітатись з воїнами. Коли ми заходили в палату я голосно і
весело говорила: Слава Україні! Вони відповідали: Героям Слава! Іноді наші
захисники не хотіли їсти, тоді моя мама шуткувала з ними і говорила: «Ви що, не
знаєте наказу?... Всім потрібно їсти. Щоб одужувати і скоріше здобути нам
перемогу над ворогом».
Коли мій дядя повернувся на фронт, ми
продовжували відвідувати поранених. Навіть вітали з Новим роком.
З деякими воїнами ми товаришуємо і
сьогодні. Вони телефонують нам і вітають зі святами, питають про моє навчання і
які у мене є нові друзі.
Я впевнена, що ми скоро переможемо.
Україна стане соборною самостійною державою.
Катаріна Головачова, м. Дніпро
