Добрі вчинки… Чи задумувались ми коли-небудь, як часто ми творимо добро для інших? Багатьом відома приказка: хочеш змінити світ – почни з себе. От в цьому випадку якраз дуже доречно до неї дослухатись. Якщо кожен з нас почав би робити, хоч і маленькі, зате добрі, справи, то міг би побачити, що люди навколо привітні і дедалі частіше посміхаються. А інколи буває й таке, що добрі справи самі знаходять тебе. Так сталося зі мною цього літа. Ця історія і досі мені нагадує про себе.
Ви знаєте, я дуже люблю собак. Я не знаю чому? Але ця любов в мене була з дитинства. Я мріяла як одного дня в мене з’явиться маленький друг. На жаль, ми великою родиною жили в маленькій квартирі, і як мама казала, що моєму другові тут не має місця. Всі мої іграшки були цуценята різних кольорів та розмірів, і всі мої ігри були лише з ними. А мрія залишалась лише мрією!
Це було літом, у серпні місяці. Одного літнього дня я гуляла с подружками біля свого будинку. Раптом ми почули скавчання цуценят. На пагорбі стадіону, біля нори, ми побачили собаку з маленькими цуценятами. Їх було дев’ять. Які ж вони були кумедні! Бігли до наших рук, облизували нас. Ми з дівчатками дали їм імена і підгодовували їх кожний день. Я не знаю, як зрозуміла мене моя мама, але вона допомагала мені варити каші, купляти ліки, знаходити цуценятам дорослих друзів. Я пам’ятаю як зранку, перед школою, я вставала на годину раніше і приносила їм їжу, а як спекотним днями я бігла після навчання щоб принести їм води, а після гуртків , на кишенькові гроші, купляла їм курячі ніжки. Пам’ятаю як обробляла Персику рану на нозі, а він як то розумів, що це дуже важливо. Я пам’ятаю , як моя чотирирічна сестричка Марійка допомагала мені у всьому, хоча дуже лякалася коли вони на неї стрибали від радості. Пам’ятаю як дуже гірко плакала коли померла Джінджі, а я нічого не могла вдіяти. Як же мені було боляче! Мої рідні мене втішали і говорили що в житті так буває, що не все залежать від нас.
Пройшов рік. Мене проводжають у школу і зустрічають мої друзі: Персик, Рекс, Софія, Катя. Вони вже дорослі. Їх люблять у нас всі. А після цієї історії у мене з’явилася моя мрія в День мого народження. ЇЇ звуть Лілі. І як батьки на це «пішли»? Я впевнена, вони мене дуже люблять!
Я зрозуміла одне, що треба прислухатися до свого серця і воно тобі підкаже що робити. Ми серцем відчуваємо смуток, горе, радість. А серце ж у нас у всіх добре! Слухайте його, вірте йому і воно вас не підведе. Добро породжує добро. Тому ми і бачимо, що люди навколо привітні і дедалі частіше посміхаються.
Агата Шмалюк
