Я був зовсім маленьким, коли мама
розповіла історію про бабусю, що частенько сиділа самотньо біля під’їзду нашого
будинку. Жила вона одиноко, хоч десь
далеко були в неї діти та онуки. Бабуся була тяжко хвора і в неї ледь вистачала
сили вийти на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям.
Мені зовсім незрозуміло було, чому ми
замість того, щоб іти в парк гуляти, сиділи біля чужої людини і розмовляли про
якісь зовсім не важливі речі, пропонували допомогу, виконували якісь дрібні
прохання…
Одного разу, коли ми вкотре спілкувалися
зі старенькою, їй зателефонував хтось із онуків. Як же вона ожила! Як засяяли
бабусині очі! Як, виявляється, багато значили для неї ті дитячі телефонні дзвінки!
І раптом я подумав : « А в мене ж теж є
бабуся, яка живе одна далеко від нас! Можливо, вона теж чекає дзвіночка від
онука?»
Я вперше зателефонував своїй бабусі
Марусі сам та розповів про своє горе,- пропала наша улюблена кішка Муся і
залишила 4 малесеньких кошеняток. Бабуся уважно вислухала мене, заспокоїла і
детально розказала, як годувати таких крихіток.
Відтоді я став все частіше дзвонити
своїй бабусі з будь-якого приводу: чи то допомогти вивчити уроки, чи
розповісти, як провів день, чи просив розповісти казку… Вона «познайомилась» з
усіма моїми друзями, вчителями, тренером з таеквондо… І дивно,- на все їй
вистачає часу! А яка вона « продвинута» в тактиці проведення бою в «
Танках онлайн»! І чому це я думав, що мої, Богданчикові, розповіді їй будуть
нецікаві?
Дякую тобі, люба за терпіння,- адже саме
ти навчила мене читати і писати, за смачні духмяні пиріжечки, які навчила мене
ліпити. А ще ти жартома називала їх « горобчиками». Спасибі, що захистила мене
від півня-розбишаки, який не бажав зі мною товаришувати. Я все пам’ятаю…
Навчитися цінувати добро, що дають тобі
рідні і близькі,та вдячними за це, не бути байдужим і черствим - це лише
маленькі кроки, що можна здійснити у такому юному віці, як мій.
Богдан Готьман, м. Черкаси
