Це був ще один осінній день. Дощ обливав холодною
водою всіх, хто потрапляв під нього. А найбільше промокло маленьке кошеня, що
сиділо посеред вулиці і тремтіло, як останній листочок на дереві. Його колись
шовковиста біла шерсть, була майже чорною від бруду, який відлітав від взуття
пробігаючих повз нього людей. А блискучі блакитні очі жалібно промовляли: «Хто
небудь, візьміть мене з собою».
Прямо перед нашим промоклим блукальцем повільно
пройшов високий блідий чоловік у довгому плащі. В одній руці він ніс велику
чорну сумку, а в іншій тримав так само чорну, як вугілля, парасольку. Котик
піднявся і на своїх тремтячих ніжках побіг за ним. Помітивши це, чоловік трохи
відсунув кошеня сумкою (в нього був вельми роздратований вигляд). Але наш герой
навіть не думав знову сісти на мокрий холодний асфальт. Він продовжив слідувати
за перехожим по вулицях. Повернувши на одному з поворотів, чоловік обернувся до
кота, в його очах було повно ненависті до створіння, що зараз стояло перед ним.
Не розуміючи всієї небезпеки цього погляду, кошеня підійшло ближче, його
мордочка ледь-ледь доторкнулася до ноги перехожого. Це, вочевидь, вкінець,
вивело його з рівноваги. Він добряче замахнувся і вдарив бідолашну тварину
ногою. Малюк відлетів від нього на кілька метрів, після чого чоловік із
задоволеним виглядом пішов далі.
На холодній мокрій землі лежало нікому не потрібне
брудне кошеня, що було чимось схоже на стару іграшку, яку давно вже слід
викинути. Перехожі так само пробігали повз нього, не помічаючи, а навіть якщо і
помічали, то зразу відверталися і йшли далі. Так продовжувалося годину, дві,
три, і раптом із-за рогу вийшов хлопець. На вигляд йому було десь шістнадцять
років. Забачивши за пару метрів від себе лежачого на асфальті котика, він
підійшов ближче. На нього дивилися маленькі оченята, що волали про допомогу.
Парубок зняв з себе куртку, обережно відняв од землі бідолашку і загорнув у
неї.
Малюк замуркотів. Ніби усім своїм єством промовляв:
«Дякую, дякую, дякую…» . На що хлопчина посміхався. Вони ішли далі вулицею:
той, хто чекав, і той, хто знайшов.
Анна Яцик, м. Житомир
