Пишу про події минулого року. Це була
неділя. На вулиці вже пахло весною, хоч на календарі пульсувала повноцінна зима.
Як і в кожен святковий день ми зібрались
з рідними до церкви. Цього разу поїхали до Гошева. Море людей, багато машин.
Всі кудись поспішають – хто вперед, хто назад. Біля вхідних церковних воріт стоїть хлопчик,
років так вісім на вигляд. Він був схожий на мого братика – такий
же смуглявий і чорноокий. Тільки очі… В нашого Василька очі веселі, бігають, як
світлячки, а в нього - сумні – пресумні, наповнені слізьми та смутком. У лівій
руці юнак тримав надкушене яблуко, а праву – чорну і неакуратну протягнув
вперед. Мама поклала йому у долоньку
декілька гривень. «Мамо, а чому хлопчик плаче?», - дьоргаю маму за рукав. «Бо
він немає чого їсти! Йому бракує
іграшок, його мабуть ніхто не цілує щоранку і не гладить по голівці, як
я вас», - відповіла мама. «Як немає що
їсти???» - такі думки не покидали мене. «Чому все так несправедливо? Я не хочу
обідати в школі, половину викидаю у смітник, бо мені несмачно ( так робить
більшість моїх однокласників), а він – малий і беззахисний, та ще й голодний»,
- думав я. Минула неділя, настали
звичайні будні. Той хлопчик снився мені мало не щоночі. «Мамо, а коли ми знову
поїдемо до Гошева?», - питаю. Мама відказала, що можливо через тиждень, може
через два. Я взяв шкатулку, яку подруга подарувала на день народження і почав
туди класти щодня по 10 гривень, які мама давала нам до школи. Згадуючи чорноокого хлопчика біля
церковних воріт, до крихти з’їдав шкільний
обід. Хай думає, хто, що хоче! «Де ти літаєш?», - питала мене вчителька на
уроках. А я все думав, коли ми поїдемо до Гошева і рахував – скільки грошей
зможу зібрати для того сумного хлопчика. Якщо за тиждень – 50 гривень, якщо за
два – 100. Звичайно, мало, а що він купить за ті гроші, але якщо б кожна людина
дала йому стільки, він би міг мати все те, що мають інші діти. Настала довгожданна неділя і ми поїхали до
Гошева. Я взяв свої грошові запаси, хотів ще взяти якусь іграшку та не знав, як
попросити про це маму. Коли ми вийшли із машини, я побіг до воріт. Чорноокого
хлопчика там не було, була жінка похилого віку.
Я насупився і відійшов. «Що сталося?», - спитала мама. «А де подівся той
хлопчик, якого ми бачили тоді – два тижні назад?». Мама відказала, що він
напевно зустрів свою маму, або хтось можливо взяв його до себе в сім’ю,
а можливо і в інтернат. «А я назбирав
для нього гроші!». «То віддай цій бабусі!», - порадила мама. Бабуся довго
дякувала вслід, а я тішився, що чорноокий хлопчина в безпеці, що йому є що їсти
і хтось ласкає його напевно, як мене мама. Ну нехай і інтернат! Зате він має що
їсти, пити, чим гратись, йому тепло і затишно. Дорослі, прошу вас, благаю, не залишайте
ніколи своїх дітей напризволяще!
Мар’ян Кузьмин, Рожнятівський р-н,
Івано-Франківська обл.
