Думаєте життя на передовій завжди
сповнена болю, крові, та смертей? Ні, навіть там бувають світлі дні…
Ішов третій день мінометних обстрілів по
наших позиціях. Ворог вперто атакував і не збирався відступати. Але й попри
наше тяжке становище ми не могли відступити. То тут то там чулися вибухи гранат
та свистіння ворожих куль. Ми не могли підняти наших голів чи бодай якось
висунутись з окопу. Відрізані та атаковані з тилу, наш батальйон був приречений
на загибель. Десь поряд стогнав від ран Сашко, на позивний «Ведмідь». Командир
щось горлав у рацію. А я тільки й думав про те, скільки мені залишилося жити.
Не міг просто так померти. Я не уявляв цього. І дуже боявся водночас. Не міг
змиритися з тим, що більше ніколи не побачу свою стареньку матір, більше ніколи
не робитиму того,що дуже любив, вже ніколи не підніму голову з чітким
усвідомленням: « Я українець!». Переді мною за одну хвилину пробігло все моє
невелике життя. Страх – єдине що змушувало мене до цього виживати.
Вибух.
І ще один. Я чітко відчуваю кожен удар мого серця.
Командир присів біля мене похиливши
голову. «- Підмоги не буде.» - прошепотів він.
Здавалося, все небо було покрите
полум’ям смерті. Високо, десь аж під хмарами літали круки. Начебто віщували
загибель нашим ворогам.
І мій інстинкт не підвів. Раптом ворожі танки припинили обстріл. Ми
були врятовані. А ось що сталося насправді. Сашко, мій товариш, побратим по
зброї, він один, так саме він врятував нас. Поки я прощався з цим світом, він
зрозумів що загибелі йому ніяк не уникнути. Для мене залишається загадкою, як
він непоміченим вибрався з окопу. Проте він зробив справді добру справу.
Залізши в тил ворога він підірвав їхні боєприпаси загинувши на місті, вороги ж,
налякавшись, відступили. Так одне життя врятувало сотні.
Матвій Данилів
