Ця історія сталася приблизно 25 років
тому. Тоді для нашої сім'ї настали важкі дні. Син, отримавши дуже серйозну
травму, лежав в лікарні, прикутий до ліжка. Ми з дружиною не знаходили собі
місця. Лікарі не давали ніяких гарантій не те що він встане в прямому сенсі на
ноги, а чи буде взагалі жити...
Ситуація
була дуже важка і не тільки морально, а й матеріально. На дворі середина
90-х... Дружина весь час була біля сина, а я метався між лікарнею, будинком і
спробами роздобути грошей. Ще й молодшої дочки треба було приділити увагу. Тут
і моя мама потрапила до лікарні. Як то кажуть, лихо не приходить одне...
Плюс до всього дзвонять з клініки і
кажуть, що у сина ускладнення - у нього клінічна смерть…
І тут раптом ввечері - дзвінок у двері.
Відкриваю, а на порозі стоїть низенька старенька-старенька бабуся і каже:
«Я
чула у вас в родині горе. Ось візьміть ці сто рублів. Якщо вони підуть на
лікування вашого сина і допоможуть йому, то зможу спокійно померти ».
Говорячи
це, старенька жінка простягнула мені сто ще радянських рублів (тоді вони ще
були в ходу). Я розумів, що для неї в ті часи це були величезні гроші і
спробував відрадити:
«Спасибі вам, бабуся, але ці сто рублів
і вам знадобляться. Ви, їх напевно самі збирали на «чорний день».
А вона мені у відповідь: «Ти не думай,
якщо помру, то мене поховають, на лавці
я лежати не буду. А у вас біда і ці гроші вам більше потрібні. Я в цьому
впевнена…».
Відчуваю, що взяти останнє у старенької
жінки не можу і відмовити їй теж не маю право. У підсумку вона мені залишила
гроші і пішла.
В
той день я поїхав в лікарню до сина і розповів дружині Євгенії всю це історію.
Стоїмо обидва і плачемо, так зворушила нас бабуся. І тут раптом моя дружина
каже:
«А я знаю цю бабусечку. Вона недалеко
від нас живе. Коли повернемося додому, то обов'язково віддамо їй гроші. Вона
вже нам допомогла і підтримала, причому не грошима, а вірою в добро. Тепер я
точно знаю - добрих людей набагато більше на світі. А якщо так, то все у нас і
у нашого сина буде добре».
Незабаром
ми повернулися додому і відразу ж бігом до цієї бабусі. А нам кажуть сусіди:
«Нажаль, вона вже померла...».
Ми
не встигли. Тому і до цього дня ми пам'ятаємо цю історію і вважаємо, що у нас є
все ще не виплачений борг.
Пам'ятаючи його і образ самої
бабусі, я створював в Броварах реабілітаційний центр для діток з інвалідністю,
через який щорічно проходять біля 200 дітей. Та й взагалі якщо хтось до мене
звертається за допомогою, я згадую цю добру жінку, і зроблю все щоб йому
допомогти.
Слава Богу і сина ми «витягли». Так, він
зараз пересувається на візку, але чемпіоном параолімпійцем став, здобув освіту,
став поважним у нас нотаріусом, відомим в регіоні, та й в країні громадськими
діячем – він голова Київської обласної асамблеї інвалідів. Свого часу син був
депутатом міської ради, а тепер обраний депутатом Київської обласної ради , але
і він пам'ятає про цей борг і намагається його платити. Платити добром.
Валерій Іваненко, м. Бровари
