Напевне, з кожним
траплявся випадок, коли тобі дуже треба щось купити, а грошей не вистачає… .
Але того дня мені пощастило зустріти просту людину з добрим серцем…
Вечір пізньої весни
запам’ятався мені випадком, який дав зрозуміти, що не так усе й
погано в житті, що існують ще люди, які знають, що таке добро, і вміють його
творити. Я поверталася з танців і згадала, що забула купити продукти, які
просила мене придбати мама. Забігла в магазин, а в кишені, ой-ой-ой, лише якісь
20 гривень!? А що ти купиш за ті 20 гривень, якщо мама заготувала тобі такий
нічогенький список, а не купиш все – доведеться бігти ще раз! А я ж маю ще
стільки справ – це мені не до снаги…
От заходжу я в магазин,
дивлюсь на ціни, на список, знову на ціни і голова йде обертом… Обережно
підходжу до прилавка, замовляю, що потрібно, ху, здається, має вистачити. Даю
своїх 20 гривень, а продавчиня, показуючи на калькулятор, змушує мене
замислитись над моїми математичними здібностями. Виявляється, мені бракує 5
гривень з копійками. Я по кишенях, а там пусто!!!
А за мною стоїть
такий приємний хлопець і спостерігає, як я панічно перебираю руками по своїх
кишенях. Втомившись від цієї безнадійної справи, я перевела подих і
попросила продавчиню, аби вона відклали масло: я зараз повернусь і доплачу. Але
продавчиня не поспішала цього робити, а показала мені на годинник і пояснила,
що через 5 хвилин кінець її робочого дня. Ну, що ж, я точно не встигну!
Розвернувшись до виходу, я почула, як молодик, що стояв після мене, сказав:
«Мені, будь ласка, батон і масло, он те, яке просила дівчина!» Ну, думаю я,
прекрасно! Тепер можна не поспішати, і я спокійно, навіть трішки ображено
виходжу з магазину. Пришвидшивши ходу, рушаю в бік свого дому, аж раптом чую:
мене ніби хтось гукає. Я оглядаюся, а це той хлопець наздоганяє мене і
промовляє: «Ви масло забули!» Я вражено відповідаю, що не купувала цього масла,
бо мені не вистачило грошей. Але він впевнено ствердив: «А я купив! Вам же
забракло грошей – тримайте, вважайте, що це подарунок!»… Я ніби скам’яніла! І
слова сказати не можу, лише пробелькотіла якесь незрозуміле «дякую»…
Він обернувся і пішов, а я залишилась стояти.
Цей добрий людський жест настільки запам’ятався мені, закарбувався в
моєму серці, що цією розповіддю хочу дати відповідь тому незнайомцеві. Тепер я
відшукала потрібні слова : «Щиро дякую тобі! Таких, як ти, треба цінувати, бо
саме такі вчинки роблять нас щирішими!». Тепер щоразу, коли п’ю чай та їм хліб
з маслом, згадую цю історію і посміхаюся…
Надія Іванюк, м. Івано-Франківськ
