Влітку ми з братом Іллею проводили в
бабусі в селі. Одного разу ми побачили, що наш сусід не порається по
господарству. Бабуся розповіла, що дідусь проживає сам, і йому уже понад 80
років, а домогти нема кому.
Ми вирішили зробити добру справу. Діда
Івана ми завжди трішки боялися, бо він суворо поглядав на наші голосні ігри з
вікна свого будиночка. Але все ж таки, набравшись сміливості, ми з Іллею пішли
до сусіда. Спочатку дідусь недовірливо дивився на нас, але згодом подобрішав, і
ми розговорилися. Виявилось, що дід Іван - ветеран війни, має багато нагород і
медалей, які нам показав. Ветеран пам’ятає про кожну нагороду, де і за що її
отримав. Зі слізьми на очах дідусь розповідав про своє минуле, про жахливі роки
війни. Ця розповідь дуже нас вразила і назавжди залишилася у нашій пам’яті.
Коли дід Іван закінчив розповідати, нам стало соромно, що ми раніше не звертали
уваги на сусіда. І з того дня ми з Іллею стали частими гостями у дідуся. З нами
він повеселішав, бо відтепер не був одиноким. Ми допомогали дідусеві по
господарству, ходили до магазину. Бабуся похвалила нас за добрі справи, це нам
додавало сили.
І так непомітно, в турботах, пролетіло
літо. Виходить, коли робиш добрі справи,
стає гарноі навкруги, і в душі. І
розумієш, що добро потрібно робити змалку, бо воно все одно переможе.
Денис Онищенко, м. Полтава
