-Ба, розкажи, як на Западну їздила, ну,
ба!
Під цю історію я виростала. Готова була
слухати про живих бандерівців хоч cто разів підряд! Перш ніж почати, бабця казала
послухати біля вікна, біля дверей, чи не зачаїлась якась сексота.
…Голодний сорок сьомий спорожняв скрині.
Жінки витягували з них найдорожчий свій одяг, коралі, хутра, міняли на хліб,
десяток картоплин, крупу. Поїхала й моя бабуся Ганя з родичкою Палажкою з
Київщини за харчами «на Западну» - десь під Львів.
Від лісу повзе на село ніч. У хатах
вечеряють – запах цибуляної засмажки витає дворами. Здається голодним
подорожнім, той аромат простої селянської їжі зведе їх з розуму, бо наче
випорскує з-під засовів кожних воріт, у які стукають. Ніде ні душечки! До станції кілька
кілометрів. Хто пустить чужих у дім? Часи непевні. Та й як проситися, коли тут
у кожній хаті бандерівці?! Казала в поїзді якась пишнотіла дама: на смерть їдете, зарізяки зітнуть голови й не
задумаються. А, будь що буде! Аби лиш не під плотом, бо ще страшніше. Нарешті
жінок пустили ночувати. Дали вмитися, повечеряти, постелили в малій кімнатці,
господиня внесла два кожухи – накритися.
Серед ночі зі сну Ганю розбудив гомін. Дуже
хотілося пити. Вона тихесенько
вийшла на кухню. У світлиці горіла
гасниця. Крізь трохи прочинені двері побачила: за столом сидить гурт чоловіків. У серці похололо:
бандерівці!
-Уб’ють нас! Пресвята Богородице, спаси і
сохрани!- тільки й встигло майнути в голові, як хтось узяв за плече. Затремтіла
вся осикою під вітром, кружка з водою впала з рук .
-Я господар дому,- сказав чоловік у військовому. Завів до світлиці. Десяток очей
пронизали налякану жінку наскрізь.
-Ну, добре живеться вам при совітах? -
спитав один, певно, головний.- Хліба на Западній просите?! Чули, агенти останні
запаси у вас відбирають, податками обклали, діти з голоду пухнуть… Але ти не
мала б нас бачити! Бо можеш видати!
-Ні, ні, присягаюсь вам, не скажу нікому,
- Ганя вже прощалася з життям.
Перехрестилася. «Отче наш» почала безкровними губами. Оце ж і настав останній день, а там, дома, не
діждуться з харчами, й не знатимуть, де голову поклала…За що ця кара?
Головний гукнув господиню:
- Марійо! Даси їм хліба, борошна і ще там
чого. Скільки донесуть. А ти не бійся, сестро, ми не совіти. У Бога віруємо,
зла не заподіємо. Ми взяли зброю не проти свого народу, ми Україну хочемо
визволити з більшовицького ярма. А тоді воз’єднаємо нашу землю в одну соборну
державу. Іди з Богом, лишень нікому й ніде не говори, що стрічала бандерівців.
Скажеш аж тоді, як ми всю Україну визволимо.
Той клунок із Западної порятував родину з шести ротів від голоду. По
жменьці на лемішку – так і дотягли до нового урожаю. А цю історію бабця до
свого останнього дня оповідала пошепки і - лише своїм…
Віра Шпильова, м. Кам'янець-Подільський
