Іванко ріс розумним, допитливим
хлопчиком. Змалечку цікавився різною технікою, любив конструювати різні деталі
від машинок.
Але одного разу він побачив у школі, як
двоє мужніх старшокласників побили несправедливо маленького Миколку. Тому після
того Іванко вирішив стати захисником слабших, покривджених.
От вже зовсім скоро Іванко став
курсантом військового училища, а згодом і студентом університету «Львівська
політехніка». Після закінчення університету змужнілий Іван став контрактником
однієї військової бригади. Свою роботу він виконував добре, слухався
керівництва.
Але раптом сталося те, що багато хто не
уявляв собі навіть у найстрашнішому сні: в Україну прийшла війна! От тоді всіх
військових призвали на захист своєї Батьківщини. Не оминуло це і Івана.
Оскільки він вміло виконував всі завдання, то йому доручили на війні
відповідальне та ризиковане завдання – бути снайпером, а саме: вбивати
противника, дивлячись йому в очі і бачити його смерть. Сказати, що це для Івана
було непросто – це не сказати нічого. Коли вперше він побачив агресора перед
своїми очима і коли він вперше виконав своє завдання снайпера, то довгий час
перед його очима стояла ця картина. Потім було друге завдання, третє, п’яте,
десяте, тридцяте.
Так минали для Івана день за днем.
Щоразу він дивився в очі смерті, але, з Божою допомогою, вона оминала його.
І от настав нарешті день, кали він зміг
повернутися до мирного життя, день демобілізації. Приїхавши додому, він
зустрівся зі своїми рідними, близькими, друзями. Всі називали його героєм, а
він щоразу згадував тих, які загинули від його снайперської майстерності.
Особливо це відчутно було вночі. Він був нерадий таким непроханим гостям, хотів
був їх забути, не згадувати, але вони вперто нагадували про себе.
Обезсилившись та занепавши духом,
снайпер Іван почув випадково, що при Гошівському жіночому монастирі
відбуваються часто реабілітації бійців АТО. Попавши на реабілітацію, Іван
побачив, як багато було там його побратимів – однодумців. Також бачив він
там роботу священиків, психолога, сестер
– монахинь. Тоді Іван звернувся до священика і розказав йому про свої тривоги,
переживання та нав’язливі спогади. Вислухавши його розповідь про страшні
картини минулого, про жахливі нічні сни, священик дав йому декілька порад,
сказав, що він не вбивця, а захисник, що він нападав тільки на тих, які
зазіхали на його рідне. Після цієї розмови Іван став по-іншому бачити все те,
що пережив. Але інколи йому так хочеться повернутися в дитинство і бути тим
маленьким безтурботним хлопчиком Іванком, який ще не знає, яку непросту і
відповідальну професію він вибрав для себе.
P.S.: в цій
правдивій історії змінені імена та незначні факти.
Галина П’яста, м. Івано-Франківськ
