Вона
міцно стискала руку матері... Боялася, щоб крихітне рученя не висковзнуло з
великої маминої долоні. Щось підказувало, що, коли вона відпустить її, то все
це виявиться тільки ілюзією: зникне лікарняна палата, очі більше не різатиме
білизна стін, у ніс не вдарятиме до відрази огидний запах ліків – все просто
розчинеться в сірому мареві буденності…
-Мамусю,
що я можу зробити?- приміщенням пронісся дзвінкий дитячий голосок.
Бліда,
зморена хворобою жінка, що доживала останні миті свого життя, тільки заплющила
очі. Кришталева сльоза скотилася її щокою… Вона була сильною, ніколи не
показувала доньці свою слабкість, але зараз… Зараз все по-іншому... Більше не
було сил… Більше не було віри…
-Нам
допоможе лише людська доброта… Тільки вона може створити диво… Але де ж її
шукати?- заворушилися сухі вуста хворої.
-Я
знайду, мамо, ти тільки дочекайся…- з відлунням пронеслося в голові дівчинки, й
вона різко розплющила очі.
Дитина
стояла біля невеличкого старенького будинку, що похилився, заховавшись від
метушні великого міста. Нарешті звільнена від огидного запаху ліків, дівчина
вдихнула чисте повітря. Легені наповнилися свіжістю і легкістю, а от в голові
знову і знову прокручувалися спогади. Маленькі блакитні очиці пильно вдивлялися
у пожовклі від часу ворота… Люди казали, що в цьому домі живе “справжнє
добро”.. Так, може, це саме те, чого потребує її мама?
Одним
різким ривком дитина відчинила ворітця й кинулася до дверей… Біля них на мить
застигла, завагалася… Але часу на роздуми не було… Її худенька рученька
постукала…раз..другий…тоді настирливіше, а згодом і взагалі з усіх сил натисла
на ручку. Двері зі скрипом відчинилися.
Дитя
зацікавлено витягло шию, зазирнувши всередину…
-Когось
шукаєш, дитино? На стільці, біля вікна, сиділа старенька бабуся… Всього лише
жінка похилого віку.
-Добро…
Казали, що воно тут живе… Мені для мами треба…Вона хвора, але…-завагалося дитя…
Стара
тільки засміялася, не зронивши ні слова.
Так і не
знайшовши обіцяного, неземного дива, дівчинка дала бабусі аркушик. На ньому був адрес лікарні й прізвище
хворої... Дитина просила знайти
загублену людську доброту…Їй же для мами
треба… А тоді похапцем вибігла з дому…
Малу,
наївну душу обдурили… Добра ніде не було…
Його неначе й ніколи не існувало. І де ж тепер шукати диво?..
Вона сіла на
лавку й тільки згодом побачила молодика, який не відривав погляду від телефона…
-А ти?
Ти добра не бачив? Мені для мами…-майже пошепки запитала дитина й, помітивши
здивоване обличчя незнайомця, просто дала йому листівку.
-Добра?-
насмішкувато запитав хлопець, окинувши поглядом кривенькі буквочки на листівці.
Так і не
відповівши, дівчинка пішла далі… У голові прокручувався образ хворої матері, а
очі наповнювалися слізьми…
Де ж
обіцяне людське добро? Як воно виглядає? Куди люди заховали його від дітей?
-Ти чому
тут сама?- дитина відчула чийсь теплий дотик на своєму плечі. Вона оглянулася й
помітила перед собою незнайому жінку.
-Добро
шукаю… Мамі помогти треба… Ви не бачили добра?- запитала наївна дитина й дала
незнайомці листівку.
Жінка
посміхнулася.
-А рідні
твої де?- запитала та.
-Немає…
Тільки ми з мамою були…Тепер вона в лікарні, отій, що тут недалеко…Ви скажете,
якщо знайдете добро? Воно мені дуже потрібне…- прошепотіла дівчинка й, не
дочекавшись відповіді, втекла…
Вже
згодом вона знову стояла під цими великими білими дверима операційної. Її серце
завмирало, коли двері на мить привідчинялися, а тоді звідти вибігала медсестра.
Вони всі мовчали, не казали ні слова про маму. Залишалося тільки чекати. Хтось
допоміг їм - дивним чином кошти на операцію були зібрані… Їх приніс
незнайомець, казав, що дізнався про біду з оголошення… Може, це і було те
добро, про яке говорила мама? Але ж дівчинка так і не знайшла його…
Раптом
двері операційної відчинилися, й звідти вивезли її неньку, таку бліду,
нерухому, проте живу. Так, дівчинка чула,
як б’ється її серце, коли притулилася до материних грудей, проте її так
швидко відвезли, а дитині знову сказали чекати. Згодом з операційної вийшла
жінка в білосніжному халаті… Такі знайомі блакитні очі…Коли та зняла маску, то
дитина впізнала в ній тунезнайомку, яку зустріла кілька днів тому на вулиці. І
юнак теж був тут… Його вивезли з-за тих білих дверей… Він став донором для її
мами? Дівчинка посміхнулася.
-Тобі не
можна ходити тут самою… У тебе є рідні, якімогли б тебе забрати?- раптом запитала
медсестра.
Дитина
завагалася… Щось обірвалося всередині… Кому телефонувати? У неї немає рідних,
окрім мами…
-Не
треба нікуди йти. Я пригляну за нею.- заперечив чийсь голос. Це була та бабуся,
яку вона побачила в будиночку… Так ось, яке воно насправді, людське добро…
Часто,
чуючи про добро, ми, як діти, наївно віримо, що це щось незвичайне, уявляємо
казкові дива, які знайти в нашому світі не так уже й легко. Тому зневірюємося в
існуванні чогось хорошого. Проте думаю, що насправді добро – це самі люди… те
маленьке почуття, яке живе в наших серцях. Отож не забувайте про нього,
вишукуючи дива у книгах, творіть їх самостійно.
Іванна Ружевич, с. Новичка, Долинський р-н,
Івано-Франківської обл.
