"Позич мені краплиночку
Добра...". Не знати звідки
взялися ці слова. Злетіли якось
випадково, пам’ять воскресила з невідомого джерела. Хіба можна Добро позичити,
його потрібно в серці носити. Саме Добро перевіряє людину на приналежність до розумних істот. Якщо б його
матеріалізувати, то воно мало би
вигляд м’якої теплої кульки, що котиться по світі, виблискуючи різними
гранями. Звісно, Добро живе між людьми. І про нього моя історія.
Стареньке авто мчало міською
вулицею. У салоні їхало двоє молодят з
села, що вибралися на ярмарок. Весь вчорашній вечір складали список покупок,
аби чогось не забути. Коли минали
міський смітник, Ганна крізь вікно
автомобіля помітила під парканом схиленого чоловіка, який тримався за серце.
- Зупини, людині погано, - торкнулася
Дмитрового плеча.
- Бомж якийсь, - висловив здогад
чоловік, коли вони наблизились до незнайомця. – Навіщо він нам здався?
Але то був не бомж. Охайний одяг,
причесана сива голова.
- Що з вами, дідусю? – схилилась над незнайомцем Ганна.
- Ось тут... пече, - ледве вимовив
старий, тримаючись за груди, і знепритомнів.
Лікарі швидкої констатували сердечний
приступ. Молодята поїхали слідом.
Побачивши хворого, терапевт упізнав його, знайшов медичну картку.
- Це Марчук Іван Семенович, пенсіонер,
знаходиться в нас на обліку.
Поки йшло
обстеження, Дмитро з Ганною чекали в
коридорі. Нарешті у дверях з’явився лікар:
- Що з чоловіком?
– кинулася до нього Ганна.
- Інфаркт
міокарда. Це дуже небезпечно. Дивно, що він досі живий.
-
Зв’яжіться
з його рідними, хай приїдуть, - запропонував Дмитро.
-
У
нього нема рідних. Одного сина має, і той
більше року в АТО на передовій. Ось так. А лікування грошей потребує,
так що в дідуся шансів нема ніяких.
-
Як
нема? Це неправильно! – вигукнула схвильовано
Ганна.
-
Хіба
все у нашому світі правильно? – сумно усміхнувся лікар і додав:
-
Спасибі,
що не обминули. Дасть Бог, видряпається, якщо дуже поталанить.
Він
повинен жити заради сина, розумієте?- з болем у голосі мовила Ганна і,
повернувшись до чоловіка, прошепотіла:
-
Він
повинен жити, Митю...Дмитро
мовчки витяг з нагрудної кишені пачку
грошей, приготовлених для покупок на ярмарку, і простяг лікарю:
-
Ось
візьміть, на кілька днів вистачить. А ми ще навідаємось.
-
Обов’язково!
– пообіцяла Ганна, глянувши на лікаря зеленим, як надія, поглядом.
Молодята пішли до дверей. Лікар розгублено дивився їм
услід, тримаючи в руках кільканадцять тисяч гривень. Очі його були вологими.
Л.Федорук, с. Бернове, Кельменецький р-н, Чернівецька
обл.
