Кістка, кинута собаці,
не є
милосердя; милосердя –
це кістка,
розділена з
собакою, коли ти голодний не менше її.
Джек Лондон
Кожного
ранку, перш ніж розплющити очі, я все ще сподіваюсь опинитися у власній кімнаті,
де стіни обклеєні постерами давно вже остогидлих груп, а вікна завішані темною
матерією. Принаймні так вона виглядала вісім міцяців назад, а я відтоді вдома
не була ні разу. Моїм новим домом, а радше в’язницею, стала лікарняна палата.
Тому цілком очікувано, що замість
рідного домашнього запаху в легені різко вривається сморід медикаментів.
Очікувано, та від того не менш гірко. Спочатку цей запах, як і жахливо
життєрадісні оранжеві стіни, виводив мене із себе. Він настільки глибоко в’ївся
у меблі, стіни і навіть людей, що перебити його неможливо. Та зараз я звикла,
змирилася, наче з новими сусідами. Як змирилася із тим, що до вісімнадцяти я
швидше за все не доживу. І це найгірше.
Гнити
на лікарняному ліжку, рахуючи дні до майбутньої смерті. Бачити очі рідних,
повні тліючої надії і нестерпного болю. Розуміти, що світ не зупиниться після
твоєї смерті і ніяка хрещена фея не допоможе тобі. Життя жорстоке. Це я
зрозуміла, коли у свої неповні сімнадцять дізналась про те, що моєму серцю
залишилось битися менше року, якщо, звісно, не знайдеться ідеальний донор.
Але
він чомусь не квапиться з’являтись, тож
мені залишається лише постаратись дожити і зберегти хоч краплю віри. Коли стає
геть погано і я готова на все, щоб уникнути вбивчого очікування, в мою палату
приходить Надія. Вона приносить декілька апельсинів і багато-багато сонця, і на
моєму обличчі з’являється
давно вже забута посмішка.
Їй двадцять сім, та виглядає вона
молодшою за мене, очі її блакитні, наче весняне небо, і в них мерехтять сотні
життєрадісних вогників. Але доля не пошкодувала й її – вона невиліковно хвора.
Жорстокий фатум звів нас, двох людей без майбутнього, разом. Ми надто різні,
щоб стати друзями за звичайних обставин, та неминучість звела нас докупи.
За місяць до моєї передбачуваної смерті знаходиться
той, хто готовий віддати мені своє
серце. У ніч перед операцією Надія вкотре приходить до мене. Вигляд у неї, м’яко
кажучи, не дуже гарний, та вона все ж радісно посміхається мені. У цей вечір ми
здебільшого мовчимо, і в серці щемить від несправедливості: чому я буду жити, а
Надія – ні? Я не можу стримати сльози, а вона лагідно заспокоює мене.
-
Яка
твоя мрія? – запитує вона, а я хитаю головою у відповідь:
-
Немає
у мене мрії.
-
А
я хочу побачити море і схід сонця над ним.
Усе, що я можу зробити, - лише
пообіцяти, що колись ми все-таки побачимо безкраї простори. І я обіцяю. А
потім…
Я стою на березі моря. Прохолодний бриз
освіжає тіло й думки, прибій лоскоче ступні. Зараз море чудове, його колір
нагадує мені очі моєї рятівниці. І коли сонце сходить над морським горизонтом,
серце Надії починає битися сильніше у
моїх грудях.
Ксенія Кушей, м. Львів
